Визнання Голодомору геноцидом

9 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН було прийнято Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Радянська Україна підписала документ в 1949 році, а в 1954 році – ратифікувала.

«Стаття ІІ» Конвенції визначає:

«У даній Конвенції геноцид означає будь-яку з наступних дій, чинених з наміром знищити, повністю або частково, національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

(а) Убивство членів групи;

(б) Заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

(в) Навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне знищення її;

(г) Заходи, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи; (ґ) Насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».

 

Автор поняття «геноцид» Рафаель Лемкін назвав масові вбивства українців початку 1930-х років «класичним прикладом геноциду». Окрім виморення українських селян голодом, Лемкін розглядав нищення української інтелігенції та ліквідацію Української Автокефальної Православної Церкви як невід’ємні складові частини геноцидного акту.

 

В Україні першим правовим актом, який кваліфікував Голодомор як акт геноциду, був Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», ухвалений Верховною Радою 28 листопада 2006-го. Стаття 1 цього документа встановила: «Голодомор 1932–1933 років в Україні є геноцидом українського народу». Закон став політико-правовим підґрунтям для проведення масштабного офіційного розслідування злочину геноциду в Україні в 1932-1933 роках.

Порушуючи кримінальну справу, СБУ керувалася нормами як національного законодавства, так і тих міжнародних договорів, які відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 3 ККУ становлять частину кримінального права. Крім Конвенції ООН 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього йдеться про такі міжнародно-правові акти, як Європейська конвенція 1950-го про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародний пакт 1966-го про громадянські та політичні права, Конвенція ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності.

 

В ході слідства було доведено намір керівництва Радянського Союзу знищити частину української нації, що є першочерговим в доведенні геноцидного характеру злочину. Висновок про існування наміру вчинити геноцид і усвідомлення цього можна робити з відповідних фактів і обставин. Тобто, намір не обов’язково має бути чітко зафіксований у документах чи висловлений у публічних усних промовах. Про нього можна стверджувати, виходячи з фактів і обставин злочину.

Аналіз дій радянських керівників дозволяє виявити ряд доказів, які підтверджують наявність наміру знищити частину української нації:

Постановою суду визнано доведеним, що Голодомор 1932–1933 років в Україні:

У постанові Апеляційного суду, зокрема, зазначено: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубаря В. Я. і Хатаєвича М. М. – знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об’єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Предметом спеціальної уваги Апеляційного суду було питання зворотної дії ст. 442 Кримінального кодексу України. Спираючись на положення ст. 7 Європейської конвенції 1950 року про захист прав людини та основоположних свобод і ст. 1 Конвенції ООН 1968-го про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності, суд визнав, що були «відсутні будь-які правові заборони для застосування ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України у зворотному часі» щодо дій осіб, які вчинили злочин геноциду 1932–1933 років в Україні.

 

Вчинення геноциду в Україні у 1932-1933 роках підтверджується:

В рамках своєї діяльності як на двосторонньому, так і багатосторонньому рівнях Україна виступає за встановлення історичної правди і вшанування міжнародним співтовариством пам’яті про мільйони українців, котрі були цілеспрямовано знищені сталінським режимом.

Проблема заперечення злочину Голодомору 1932–1933 років в Україні в цілому чи заперечення його як злочину геноциду, як і проблема заперечення багатьох інших злочинів геноцидів, не є новою. Зокрема, тривалий час заперечувались вірменський геноцид, Голокост як злочин геноциду тощо.

Саме така реакція світу спершу на вірменський геноцид, потім на Голодомор фактично розв’язала руки Гітлеру і переконала його в своїй безкарності. Відомі слова Гітлера: «Хто врешті-решт говорить сьогодні про вірмен?». Найбільше заперечень Голодомору як злочину геноциду чуємо нині від Росії, яка є правонаступницею Радянського Союзу. Ця тенденція є дуже тривожною для громадян України. Анексії Криму та російської агресії на Сході України передували заяви керівництва РФ про «єдиний народ» російський та український із невизнанням українців окремою нацією. Все це викликає велике занепокоєння в українців, які пережили геноцид. Світ, де тоталітаризм у тих чи інших формах продовжує існувати, повинен знати правду про Голодомор, адже ці знання дозволять уникнути подібних трагедій у майбутньому. Як доводить світовий досвід, заперечення геноцидів, їх ігнорування є надзвичайно небезпечним явищем, на яке не можна не зважати.

 

Визнання в світі Голодомору актом геноциду